Народная игрушка как средство воспитания детей

А. Макаренко назвав іграшку «матеріальною основою» гри, а відомий вчений Ю. Аркін говорив, що іграшка є «життєвим нервом» гри. Іграшка – річ, призначена дітям для гри. У народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра не можлива. Як найсуттєвіший компонент гри вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну роль. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею всіх видів діяльності на більш високому рівні. Іграшки, котрі використовувалися як елемент гри, їх тематика і форми перебували в тісному взаємозв’язку з матеріальним життям суспільства, з розвитком його духовної культури, а також відображали еволюцію поглядів на виховання.



На підставі поліфункціонального характеру української іграшки, було виділено окремі її функції: інформаційну, мотиваційно-стимулюючу, сенсорну, культурологічну, навчальну, розвивальну, виховну. С. Русова вважає, що навчання дітей із самого початку повинно бути збудовано на тому рідному ґрунті, на якому зростає дитина, щоб воно було міцно зв’язано з тими враженнями, що їх заклала в душу дитини рідна сім’я, рідна хата. Мають значення «цяцьки», які будуть у руках дітей; вони ж поширюють перші спостереження дітей, розвивають пам’ять та зовнішні чуття.



О. Найден говорив, що саме традиційна у своїх розмаїтих функціях та змістовно-формальних засадах іграшка зберігає в собі образну і пластичну пам’ять про ті далекі часи, коли людина вперше почала використовувати природні матеріали для створення речей, які не тільки в чомусь допомагали, щось позначали, а й щось символізували. Традиційна народна іграшка у своїх певних функціях, формах, пластиці, образних засадах містить у собі інформацію про початкові чинники людського предметно-духовного середовища. Дослідник підкреслює, що дитина нині має сприймати народну іграшку не як предмет побуту, об’єкт гри (хоч і таке сприйняття не шкідливе), а як твір мистецтва, який потребує вивчення, певного аналізу, творчого наслідування, повторення.



Таке ставлення до народної іграшки сприятиме її збереженню і духовному збагаченню дитини. Народна іграшка в сім’ї, дитячому садку, різних гуртках повинна не витісняти сучасну іграшку, не заміняти її, а існувати поруч із нею, доповнювати її, давати дитині те, чого не здатна дати сучасна іграшка. О. Найден також наголошував, що для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, такі іграшки особливо потрібні, вони допомагають знаходити образні відповідники між реально конкретним та умовно-узагальненим, осягати світ предметних реалій через пластично доцільні та дотично-комфортні форми. Автор вважає, що іграшка містить більше інформації, ніж будь-яка комп’ютерна гра. Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Народні іграшки перевірені дитячою любов’ю до неї, дитячою грою. Вона несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу.



Культура іграшки – важливий елемент загальної культури нації. Колись у колиску ліворуч клали ляльку для доньки, для хлопчика праворуч – сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути – обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі – народ виховував майбутніх майстрів. А зараз діти мають велику кількість дорогих сучасних іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як свідчать дослідження вчених, швидко набридають і рідко стають улюбленими – дитячій фантазії до них немає чого додати. Українська народна іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовим наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційно-орнаментальних, колористичних вирішень.

Автор Дем’яненко Наталія Дмитрівна – молодший науковий співробітник національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».